Омельченко Григорій Микитович (1911–2002)

Краєзнавець, музейник, вчитель, спадковий лоцман (останній із легендарних лоцманів Дніпрових порогів, який був професійним провідником ще до їх затоплення та став містком між епохами), засновник і натхненник першого в світі Музею лоцманів у селищі Лоцманська Кам'янка, а також лауреат краєзнавчої премії імені Дмитра Яворницького. Він став символом лоцманського духу Надпоріжжя, зберігши для нащадків усну історію, звичаї, традиції та унікальну топоніміку порожистої частини Дніпра.

Визначне місце у спадщині Г. М. Омельченка посідає документування й збереження живого досвіду та усної історико-культурної пам’яті про Дніпрові пороги. Як безпосередній учасник сплавів порожистою ділянкою Дніпра, він докладно зафіксував лоцманську термінологію, практичні нюанси та складну техніку навігації через усі дев’ять порогів, фарватери, забори й скелі, а також зібрав багатий масив народних переказів, легенд і топонімічних описів. Зібрані ним етнографічні артефакти, лоцманські речі, знаряддя праці (стернові та гребкові весла, швартові знаряддя) і документи стали фундаментом експозиції, яка увічнила професійну майстерність та повсякденний світ лоцманської громади.

_________________

Провідні праці:

1. Омельченко Г. М. Спогади лоцмана порогів Дніпрових. Дніпропетровськ : Січ, 1998. 159 c.

2. Омельченко Г. М. Дніпрові лицарі. Дніпропетровськ : Поліграфіст, 2000. 184 с.

_________________

• Народився 22 січня 1911 року в селі Лоцманська Кам'янка (нині в межах м. Дніпро) у родині спадкових лоцманів. З шести років залучався до лоцманського ремесла, коли 15-річним хлопцем виходив із батьком на пороги, у 19 років став отаманом плота, а в 21 рік вже був помічником лоцмана, проте у 1932 році пороги були затоплені. У юності зустрічався з Дмитром Яворницьким, спогади про якого залишив у своїх працях. Закінчив геолого-географічний факультет Харківського університету (1937), працював учителем географії, проводив учнівські експедиції Хортицею та збирав фольклор. Під час Другої світової війни служив офіцером-артилеристом, воював під Севастополем, був поранений і контужений. У 1947 році за листа до ЦК ВКП(б) з вимогами врятувати українських дітей від післявоєнного голоду був засуджений на 10 років ГУЛАГу за «антирадянську агітацію». Відбував заслання на Сахаліні та в Хабаровському краї. Після реабілітації повернувся до вчительської праці, але за вислів «Мазепа ніколи не був зрадником України» знову позбавлявся посад. Наприкінці 1980-х років став активним діячем товариства «Просвіта» ім. Т Г. Шевченка, Товариства української мови та заступником голови обласного Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, а у його садибі відбулися установчі збори Народного Руху України в Дніпропетровську. 24 серпня 1994 року відкрив власноруч створений Музей лоцманів у Лоц-Кам'янці.